***
Ми завжди знали, за що платили і яка ціна кожного кроку в інший бік. Ми не мали ніяких прав. Тільки обов’язки перед цілим світом. Герої – так нас називали. Ми ненавиділи себе і усіх навколо за те, що були не здатні піти геть і залишити усе помирати. А ми ж могли… Авжеж могли…
***
Коли все закінчилось, я знову зміг побачити тебе. Заведені назад руки, скріпленні наручниками, бліде, майже біле лице, похмуро примружені очі. І блиск… Старанно захований блиск душі, яка все ще жива після всього того, що ти з нею зробив, а може й не ти…
Серце зацокотіло у грудях, коли я поглянув у твої очі, кольору осіннього листя. Вони були спустошені, як і ти сам. Забуття – ось про що вони мріяли. І тобі пообіцяли забуття. Ні, не я. Інші… А я не міг…
Не міг, бо ти єдиний, хто розумів мої почуття . Єдиний, хто чув, як б’ється моє серце. Єдиний, хто разом зі мною бачив синє спокійне небо і вмів мовчати. Єдиний, хто відчував вину і біль інших, наче свою. Єдиний, кого я поважав.
А що далі? Темрява? Смерть? Ні, пробач, я не хочу.
Я хочу знову бачити блиск душі крізь твої очі, слухати твій тихий сміх, цілувати те місце, де б’ється твоє, хоч і не справжнє, серце.
Поглянь за вікно. Там сніг. Білий, блискучий сніг. Світ за цим вікном білий, чистий, наче новенький. Сховані усі помилки, уся грязюка, усі пошкодженні людські душі. Ти говориш:
- Сховай зараз свої почуття. Будь чистим, наче новим.
Ніколи. Я хочу бути собою. Поховати усе, що я коли-небудь відчував, а потім, весною, почати з чистого аркуша?
Не зможу… Не хочу!
Осінню розумієш, що ти гнилий. Зимою – ховаєш себе. Весною – народжуєшся. Улітку – живеш.
Але я так не робив. Ніколи…
Зараз тебе відведуть до крематорію. Введуть у вену кислоту і будуть чекати, коли вона подіє. А ти будеш лежати, прив’язаний до ліжка і болісно повільно вмирати.
Спочатку кислота роз’їсть хребет, потім усі вени, а на фініші твоє несправжнє механічне серце .
Твоє тіло згорить у газовому вогні, а попіл зберуть у коробку і відправлять до лабораторії.
Ти говориш, поховати почуття? Пробач, ні.
Моя улюблена пора року – зима, бо саме тоді можна чітко побачити усі криваві плями цього давно згубленого світу.
Добре тим, хто поділяє світ на хороше і погане. Добро – сюди, зло – туди. Біле – направо, чорне – наліво. Світ стає чорно-білим.
А я так не вмію, бо життя – це маразм, а ми всі – психічнохворі.
Не має такої людини, що була б абсолютно хороша, чи погана. Просто так усім комфортніше.
Тому я опускаю очі і промовляю крізь стиснуті зуби, витягуючи плазмо-лазер:
- Це я вбив світ, а не він. Бо я теж поганий.
***
Краще нехай я в останній раз побачу, як ти посміхнешся, ніж буду плакати над твоїм попелом на краю світу, сидячи спиною до прірви, щоб швидше вмерти…
Комментарии