Петро одружувався тричі. У кожній із родин народжувалися діти, та чоловік не дуже задумувався про них. Його великим і єдиним коханням у житті була вона, така «рідненька — Біленька». Жінки та діти, часто биті, холодні і голодні, залишилися за бортом Петрового існування. Через його пристрасть до «зеленого змія» розпалися всі три спроби створити сім’ю. Та хміль у голові лише підсилював байдужість у душі Петра до рідних йому людей, і він, тоді ще молодий і здоровий, вічно п’яний і лихий на всіх на світі, йшов собі далі дорогою своєї Долі. А її плетиво мірно змотувалося у клубок Життя, аж допоки не пригальмувало різко, заплутавшись у такий вузол, що розплутати його було не кожному під силу.

Десятиліття безтурботного життя залишились позаду, чоловік через дружбу з «оковитою» втратив роботу та житло, пенсію не отримував, бо загубив у роки «бурної молодості» майже усі документи. Останнім часом взагалі жив у лісі, в землянці, як вовк, і у свої неповні 60 виглядав 80-річним дідуганом. Та ще й хвороба причепилася. Якби не селяни, що випадково натрапили на нього в лісі, уже був би й душу Богу оддав. Дякувати добрим людям, викликали швидку, відвезли Петра до лікарні, а там знайшовся милосердний лікар, що прооперував за власний кошт (відомо ж, що нині ліки та операційні матеріали хворі купують собі самі). Шість тижнів прожив чоловік у лікарні, хоч і скалічений важкою операцією, через яку втратив мову, та все ж у теплі та ситості. Чуйний лікар потайки навів довідки про свого пацієнта, і виявив, що у Петра є діти і дружини, безжалісно покинуті ним у свій час напризволяще. Та сьогодні нікому з них хворий і немічний, бідний, безпенсійний, та ще й німий батько не був потрібен. Лише одна Петрова дочка, що вже виросла і стала монахинею, виявила бажання провідати хворого батька у лікарні. Привезла йому гостинця — пачку масла…

—    Тримай, батьку, оце я тобі оддаю стільки, скільки ти мені у житті дав, — тихо, але твердо вимовила.

—    Хай Бог простить, — відказала на його беззвучні спроби попросити вибачення за те, що багато років тому по-звірячому бив та часто-густо гнав її разом із матір’ю з дому посеред зими просто у білизні.

І пішла — висока, худа, у чорному клобукові та рясі, міцно закусивши губу і ледь стримуючи плач. Плакав і Петро, мовчки ковтаючи сльози і відвертаючись від сусідів по палаті до стіни. Чоловіки у палаті вражено мовчали. Через кілька днів Петра виписали, а ще через тиждень він приїхав до лікарні сам, і молив лікаря, аби той прийняв його назад. Та він не міг, бо не було місць.

Що сталося з Петром далі, невідомо. Можливо, він повернувся у свою землянку, а можливо, таки наважився піти до будинку престарілих, як радив йому лікар. Скоріше за все, враховуючи його хворобу, серед живих його уже сьогодні нема.   

Тетяна Мазур(Чудновець)