РЕШЕТО - независимый литературный портал
Смирнова Санька / Акростих

Даруй добро!

4403 просмотра

Блукання сторінками книг деяких письменників загнало мою свідомість у глухий кут. Єдине питання, що тепер хвилює мене – що значить бути щасливим? Мабуть, те ж саме, що і «дихати на повні груди». На перший погляд, це щось загальновідоме і зрозуміле, але водночас складне і незбагненне… Безмежно вдячна М. Арцибашеву та А. Аверченку, адже перший з них наштовхнув мене на глибокі думки стосовно швидкоплинності буття, а другий змусив задуматися над тим, як потрібно використовувати свій час. Цікаво, що обидва письменники – відомі літературні діячі початку ХХ століття, і саме вони, потенційні прапрапрадіди моїх ровесників, змусили мене огледітися на 21 рік прожитого життя з точку зору Л Ю Д И Н И і тим самим змінили моє бачення світу.

Вже роки зо три час від часу я розмірковую про смерть. Спочатку ці думки страшенно жахали мене. Однак, з часом я зрозуміла, що насправді мене більше страшать ритуальні обряди, а не ймовірна фізична відсутність на цьому світі… І тоді я задумалась над життям. Як часто, воно виявляється "пустим", "безформним", "сірим". Якось до моїх рук потрапило оповідання Михайла Арцебашева «Смех». Ніколи не думала, що зустріну свій психологічний образ, та ще й у кого – у самого Арцибашева! Надмірна прямота, відвертість, деталізація: він подає реальні явища таким чином, що аж мурахи бігають по шкірі. Так, це його почерк. Я одразу впізнала свої почуття за поведінкою і словами головних осіб – лікаря-психіатра та його пацієнта. «Да, знаете… Я не могу вам, конечно, передать всего того, что я передумал, и уж конечно, перечувствовал… а только очень нехорошо было!.. Я, бывало, по ночам плакал, как маленький мальчик, от страха… Все представлял себе, как это будет… как я умру, как сгнию и как в конце концов меня сов сем не будет… Так-таки и небудет! Это очень трудно; почти невозможно представить себе… – а все-таки… так и будет» – говорить один із них. Саме ці рядки поставили крапку у боязні власної смерті. Смерть – невід’ємна частина життя і її неможливо змінити. Це факт, що має мільярди тому підтверджень щодня у всьому світі. Тож, гадаю, варто надавати быльше значення речам, на які ми реально можемо вплинути.

Наприклад, сприймати навколишній світ із усмішкою. Подарувати усмішку людині – це найменше, що ми можемо зробити, але, на жаль, ми не завжди здатні на відвертість. Багаторазово помічала, як люди «видавлюють» із себе клаптик усміхненності – але це вже неприродньо й фальшиво. А чому ж так? Заздрощі! Коли зустрічаємо успішну людину, то починаємо шукати негативні риси; часом самі приписуємо «погане». Докотилися вже й до того, що навіть рідним і друзям заздримо; від голови до п’ят закутані в негатив. Скільки здоров’я люди витрачають на обурення, злість, грубість. А далі – скарги на життя: і робота у нас «не та», і друзі «не такі», і родина «не розуміє». Всі погані, тільки не ти сам. А хто тобі заважає займатися цікавою для тебе справою, налагодити стосунки з друзями, порозумітися із членами сім’ї? Для цього достатньо бути добрим і ставитися до інших по-людськи. І звісно, ніколи не падати духом!

Приклад брати треба з Аркадія Аверченка. У 45-річному віці письменник потрапив до лікарні. Навколо було багато людей, здавалося, всі, окрім близьких. Не приїхали із Парижу рідні сестри, не навідувався і приятель, навіть кохана жінка покинула. Сліпий, ледве дихаючи, він веселив лікарів анекдотами, доводячи жартами тих до сліз! Незважаючи на тяжкий стан, Аверченко усміхався: він жив для того, щоб ЖИТИ!

Життя дається Богом для того, щоб пізнати світ і залишити свій слід в ньому. Один підписує угоди, інший пише картини, а дехто щохвилини рятує життя. Будь-яка робота – справа складна. Найменше, що ми можемо зробити, аби підтримати одне одного – бути щирими та добрими. Це зробить нас ближчими до щастя на один великий крок.

 

 

 

 Комментарии

Комментариев нет