-I-

«Життя – болюча воля!

І з нею зв’язана мотузкою неволя.

І що робити, коли ти

Не можеш здійснити свої мрії….»

Репетувала група "Do This!". Навіть через двері було прекрасно  чутно кожне слово.

- Вимкни це! – Спокійно сказала я Максу. Він виконав те що я сказала. – А тепер скажи де ти це взяв?

- Пішов і узяв у магазині!

-  Де ти взяв гроші?

-  А я не платив.

- Безголове ти  створіння! Ідіот! – кричу я хлопцю.

- Не називай мене так!

- Хто? Хто, я тебе питаю, тобі дозволив таке робити?!

На мене дивляться наглі очі шістнадцятирічного хлопця. Він злий як чорт, але вирішив змовчати. Тільки хитра усмішечка видає його справжні наміри.

- Ти мене навчила, - спокійно говорить Макс.

- Я ніколи не вчила тебе такому. Я вчила тебе захищатися, але ніколи не вчила красти… І коли це я дозволяла тобі говорити зі мною на «ти»?!

-З сьогодні.

- Та не вже!

- Зрозумій мене, Аврора! Я не ідеальний, як би ти цього не хотіла і я не твій син. Я такий, який є. Не треба так пектися за мене. Я маю робити те, що хочу! Ясно?!

- Ясно, - спокійно відповіла я. Але ніколи не говори зі мною у подібному тоні і ніколи, чуєш, ніколи більше не кради, Макс!

- Добре. Тільки більше не лайся.

А що я можу йому сказати? Що для мене, 35-річної жінки-вбивці, що колись продавала зброю і наркотики і знаходилась у складі Аль-Каіди, він – дитина, яку я втратила.  Я не хочу щоб він ставав на мій шлях. Він не зрозуміє. Але якщо з ним щось станеться, я собі не пробачу! Я просто мовчу.

-Можно я увімкну цей плеєр, Рора?

Я киваю і йду працювати. Я не довіряю зараз своєму голосу. Мене супроводжує пісня «Do This!»

«І десь у серці заховався біль.

А ти не плачеш, бо не має більше сліз.

Той, хто поруч не втішить тебе,

Бо він сам з дірою у серці,

З кров’ю в душі…»

-II-

«Тихий гомін…

Хто то? Діти…

Плач прощальний.

Знову виє вовк.

А колиска пуста хитається від вітру,

То у матері забрали її рідну.

Дитинку її…»

Я чую цю пісню з мобільника дівчинки. Вона крає мені серце.

- Хто це співає? –не витримуючи, питаю я.

-А, вам навіщо?

- Мені цікаво. Слова душі торкаються.

- «Do This!». Думаю таку ви не знаєте!

- Хочу тебе засмутити. Чула про таку. Це ж їх пісня «The Life»?

- Так. Це моя улюблена пісня. А ваша яка?

- Я не знаю. Цю групу я чую вдруге, так що нічого не можу тобі відповісти.

- Жаль. А як вас звати?

- Мене? А для чого тобі моє ім’я?

- Ну, так простіше спілкуватися! І тому, що ви перша, кому сподобалась група «Do This!».

- Чому це? Мій друг обожнює цю групу.

- Справді? А ви познайомите мене з ним.

- Ти так легко довіряєш людям. Ми ж з тобою не знайомі.

- Так давайте знайомитись. Як вас звати?

- Мене звати Аврора. А тебе?

- О! Ну у мене дуже дивне і красиве ім’я.

- І яке ж воно?

- Соши. Мене звати Соши.

«Соши…Соши…» - звучало у мене у вухах. Я дивилися у ці сірі сріблясті очі і розуміла, що знайшла те, що  так довго і старанно шукала. Я знайшла мою дитинку!

- Що сталося Ро?- спитала моя русоволоса дитинка.

- Нічого. Просто здивувалася такому імені. Воно не інакше як японське?

- Так! Його мені дала моя справжня мати.

- Чому справжня?

- Так говорили у дитбудинки, де я жила до 7 років. Знаєш Ро! Ой, пробачте!

- Ні! Нехай! Будемо на «ти».

- Дякую. Так от Ро. Я дуже люблю мою справжню матір, бо вона не хотіла мене залишати. Вона мене дуже любила. Так мені говорила моя няня. А я її вірю.

Я всміхнулася Соши і сказала:

- Ти не запізнишся до школи?

- Не знаю.

- Тоді ходімо. Я тебе проведу.

Ми йшли по вулиці і мило базікали. Вона сміялася і раділа. І я раділа поряд з нею, моєю дитинкою. Моєю Соши!

- Ти ще прийдеш, Ро?

- Авжеж.

- Обіцяєш?

- Так.

Маленьке личко з пухкенькими губками і сірими очками. Світле довге волосся розсипалось по тоненьким плечам. Така тендітна і незаймана. Що ж тебе чекає у житті, дитинко? Такий розумний погляд , наче на мене дивиться доросла людина. Ти розмовляєш, дитинко, як доросла. Що ж ти пережила за своє коротке життя? Ти ж не розповіси? Я знаю. Я глажу тебе по твоїй русій голівці, а ти всміхаєшся мені так чисто і сонячно. Але не думай, я не буду тебе жаліти. Я розумію, тобі не потрібна ні чия жалість. Біжи люба дитинко! Тобі не треба знати, що то я твоя мати, яка кинула тебе. Ти зрозумієш, але нехай потім, якось потім, нехай я буду просто поруч, твоєю подругою. Як же я люблю тебе, дитинко моя русоволоса!

І знову я чую цю несамовиту пісню і тихі сльози настигають мене…

«Дитинко моя!

Не плач, не кричи,

Бо серце моє розривається.

Ти тепло і біль даруєш мені,

Але душа розривається…»

-III-

« І хоча ми живі, але вже скуті холодом.

Ось чому ми так потрібні одне одному.

Зима у грудях бушує довгі роки.

І не зупинять її наші теплі руки…»

Тиша. Без слів. Ти у кімнаті, я знаю. Темрява відчувати не заважає. Твоє нерівне дихання чутно дуже добре.

- Ти що бігла? – зважуюся спитати я.

Але ти не відповідаєш, робиш вигляд, що тебе нема. Напевно на вулиці пилова буря, бо ти принесла із собою пилюку і пісок.  Це звично для цього клімату і я звик, але ненавиджу таку погоду, ненавиджу цю країну, це місто. У мене таке відчуття, ніби я так давно тебе не бачив, хоча розлучився з тобою всього на декілька годин. Що зі мною?

- Ні, не надійся не скучив, просто давно нормально не розмовляв з тобою, Роро! – говорю  я у голос і відчуваю як ти всміхаєшся. Ти знову мовчиш. Тиша і темрява, можна рукою доторкнутися. Я так і роблю. Піднімаю руку і … торкаю твоє плече.

- Цікаво, як давно ти стоїш так близько до мене? Напевно тому я відчув твою усмішку. І до речі ввімкни світло! Темно, хоч очі виколи, - говорив я,гладячи твоє плече. Ти тільки всміхнулась і теж доторкнулась до мого плеча. Так ми і стоїмо деякий час, торкаємося темряви, тиші й один одного. Я не витримую цієї гнітючої атмосфери і починаю говорити:

- Що сталося, Авроро? Що тебе турбує? Будь ласка, не мовчи.

- Я її знайшла, - спокійно відповіла ти.

- Кого ти знайшла, Роро? Що ти маєш на увазі?

- Макс, милий Макс! Я знайшла її, я знайшла мою дитинку! –закричала вона і обійняла мене. Тепер настала моя черга всміхатися. Я радів за неї всім серцем і душею. Але… Завжди є це «але»… Ненавиджу його. Вона знайшла свою дитину, тому тепер я їй не потрібен. «А що ти хотів?» - питаю я себе. «Ти ж тільки заміна». І стало боляче у грудях.

- Я так радий за тебе, - занадто сухо сказав я. А вона, наче все розуміючи, сказала:

- Я тебе ніколи не покину. Бо ти частина мого життя. Без тебе я б не вижила, Максе. Ти не заміна, ти мені як син! Ти мій друг! Ти мій маленький світ! Ми зв’язані з тобою, я у відповіді за того, кого приручила. Ось тобі моя відповідь. А вирішувати тільки тобі…

-IV-

«Хто ти?

Тихо скрадаєшся, у дім ти влізаєш…

Тихо мурчиш, очі запилюєш пилом любові.

Що у тебе в середині? Який ти на смак?

А який твій колір насправді?

Брешеш не дивлячись.

А може і справді,

Ти правді поклоняєшся в ноги?

Що ти насправді?...»

Така цікава пісня «Do This!». Я не вперше слухаю її, але все ніяк не можу зрозуміти про що вона. Відчуваю на собі погляд і піднімаю голову. Це ж…

- Ро! – кричу я, - Ро! Ти прийшла!!!

І біжу до неї. Вона всміхається, так тепло. І я всміхаюсь Аврорі. Вона куйовдить моє волосся.

- Ой! Чого ти така бліда? – питаю я у Ро.

- Та ні, тобі здалося.

- Ні, не здалося. Блідість личка – це досить таки незвичайне явище.

- Я так не думаю, Соши! – спокійно відповіла мені Рора.

- Ні! Якщо ти блідий, то тобі чи дуже погано, чи ти вампір.

- Ха-ха!

- Не смішно! А у тебе ікла є, Ро?

- Ні.

- А жаль! Може б ти мене вкусила, якщо б ти була вампіром?

- Ніколи не говори про таке! – суворо говорить мені Аврора.

- Тоді тобі погано. Може нашатирю принести.

- Ні, все добре.

- То чого ж ти така бліда?

- Не важливо, - вона гнівається, я відчуваю.

- Як таке може бути не важливо, коли ти аж зеленуватою стаєш. Скажи що сталося, Авроро?

Ти всміхаєшся і нічого не відповідаєш.

-А я все таки допитаюся у тебе, Ро, чого ти стаєш блідою. Не сьогодні, так іншим разом.

«І так завжди, навічно. І ти завжди будеш всміхатися і мовчати» - говорю я собі.

-Соши! Що ти там робиш? – чую я знайомий голос.

- Це мій приємний тато, Джейсон. Пробач, я піду. Він буде невдоволений, якщо побачить мене з незнайомою людиною. Приходь завтра, будь ласка.

- Він вже побачив. І так, я прийду. Нічого, він правий, цей Джейсон.

Ти стаєш вже зовсім зеленою. А потім всміхаєшся, такою короткою усмішкою, тільки мені і одними устами шепчеш:

- Моє сонечко…

І цілуєш у щічку. Заводиш мотобайк і за мить тебе і сліду не має. А мені наче так боляче і тепло. Невже ти мені щось більше, ніж Ро?

А з мобільника все ще звучить:

«І тепло з тобою.

І боляче без тебе.

І сльози з очей.

І небо зелене.

А трава блакитна.

Така собі хмарка пливе,

Заслоняючи сонце…»

-V-

«Жовте море розливає свої води.

Синій дощ іде із хмар.

А сонце, воно сонце,

Не потрібне вже нікому.

Бо воно давно не гріє…»

- Ти?!! - я остовпів від подиву.

- Я, - спокійно відповіла вона. - Якщо не пам’ятаєш, мене звати Аврора Верден, 12 років ув’язнення за перевозку зброї  та зв’язки з Аль-Каідою. Втекла з в’язниці 5 неділь тому, вбивши при цьому 30 ув’язненних і 4 поліцейських. Де ваші наручники, пане поліцейський?

- І що ж тут забула велика і страшна Аврора Верден? Невже вирішила повернутися у в’язницю? А я то думаю, чого це сонце із-за хмар виглянуло.

- Ні, ти неправий. Я ніколи туди не повернуся, Джейсоне.

- А хто в тебе питає? Ти ніхто.

- Для тебе може і ніхто. Якась там піщинка із тисячі інших. І ти для мене теж. Але є одна маленька піщинка на нас двох, яка важлива для обох.

Повисла тиша. Я не розумів про що вона говорить, а може просто не хотів. Просто її слова для мене занадто тяжкий шифр. Шифр, який я так і не навчився тлумачити. Тому просто спитав:

- Що ти маєш на увазі? Ти ж знаєш, я не розумію твоїх високих слів.

- Ну, ти ж маєш голову на плечах. От і подумай про що я говорю!

- Не грубіянь мені, жінка неотесана!

Вона лише фиркнула і похмуро втупилась в одне місце за моєю спиною.

- Що, дар мови втратила?

- Я його втратила ще тоді, коли при живих батьках мене віддали у дитбудинок. А потім я втратила сон, коли  у мене забрали мою дитину. Але тіло ще залишилось, хоча душа вже давно розірвана на шматки. Ну, як? Тепер подобається таке життя?

- Сама вина!

- Не суди, і сам осуджений не будеш.

- Ти завжди повна великих ідей. Чого ж не втілюєш їх у життя?

- Бо пройшов той час, коли я вміла мріяти. Ми так і будемо обмінюватися люб'язностями чи ти  мене вислухаєш.

- Я краще заарештую тебе.

- Чорт би тебе побрав, Джес! – не витримує Аврора.

Я тільки хмикаю у відповідь, а вона кидає мені в лице маленьку тонку коробочку.

- На, слухай! – говорить вона вже спокійно.

- Що це за пластмаса?

- Диктофон останньої моделі. Ти краще прослухай, а потім брижчи слиною.

Я невдоволено піднімаю брови, але все таки вмикаю і починаю слухати.

- «Привіт, моя люба подружко Авроро! Я думаю ти зрозумієш, хто я одразу. Якщо хочеш побачити свою донечку живою, приходь на розвалений міст Дресон. Цікаво, чому у неї таке дивне ім’я – Соши. Якщо не прийдеш, то ти і її татко Джейсон отримаєте її по частинкам. Ти ж знаєш, що я не жартую, моя люба!»

Я не міг повірити у те, що зараз почув. Мою приємну доньку викрадено, людиною що мстить Аврорі. Але чому, до чого тут  Соши?

- Я знаю, хто це, - першою порушила паузу Аврора. -Це людина з якою я колись працювала. Її звати Джада.

- Ти називаєш те, чим ти займалася, роботою.

- Пробач, іншої не мала! То ти слухаєш мене чи я піду шукати допомоги у іншому місці.

- Нащо ж тобі поміч?

- А ти так і не зрозумів, хто мати Соши? Я! Я, ідіот! Невже до тебе досі не доходить?!

- У якому сенсі? – питаю я і дивуюся, як тремтить мій голос.

- У тому, що я завагітніла штучним способом, але біологічним батьком є ти. Я народила дитину і назвала Соши, як звали того, хто мені був дорогим. А потім її забрали у мене. Я шукала її завжди, а тільки зараз знайшла, 2 дні тому…

- Досить!

- А я вже закінчила. Більше знати тобі не потрібно.

Я холодно подивився на неї і кивнув. Тягуча тиша затягувала. По вікнам хлистав вітер у перемішку з дощем. Погода була мерзенна та огидна. Але Дівчина, що стояла переді мною, не була такою. Вона була красивою, втомленою, рішучою, але ніяк не огидною. І ім’я Аврора чітко говорить, що це за людина.

- Ти щось вже надумала?

- А про що я повинна була думати?

- Як допомогти Соши?

- Все дуже просто. На Соши стоїть «маяк». Мій програміст вичислює, де вона знаходиться. Я відволікаю Джаду, а ти забираєш Соши. Але за мною не повертаєшся. Я думаю ти розумієш чому.

Це все Аврора говорить спокійно, її голос не тремтить. Я б не зміг так говорити про свою смерть. А вона знає, що помре. І я це знаю. А потім я згадав, те що вона сказала одного разу мені: «Ти – життя, а я – смерть. Ти у мені, а я поряд з тобою. Тобі боляче, а я не відчуваю болі. Ти всміхнешся, а я зостанусь холодною…». Далі я не пам’ятав. Я тільки зараз зрозумів, що вона мала на увазі. Хоча може і зараз це не правильне розуміння. Я ніколи не розумів Аврору. А її ніхто ніколи не розумів. У неї занадто багато масок, занадто багато ролей…

- Я згоден.

І все завертілось перед очима. Спочатку ліфт. Потім мотобайк. Тунель. Велика кругла кімната. Хлопець, який вважався безвісті пропавшим.

- Хто це? – питаю я і тикаю у нього пальцем.

- Макс. Мій приємний син. Найкращий програміст усіх часів.

Більше мені нічого не говорять і не дозволяють нічого говорити. Комп’ютер. Карта міста на моніторі. І декілька різнобарвних точок.

- Ось, знайшов! Пиши адресу, Роро!

Боже, як давно я називав тебе так, як дозволено називати тебе цьому хлопцю. Я й забув. Пам’ять  стирає найкращі моменти життя, залишаючи лише найгірше. І вони гризуть вже розтерзану душу. Я ніколи не вмів плакати, а зараз плачу тихо і без сліз. Я розтратив життя на ніщо. І тільки одна крапелька не розтрачена. Ті хвилини, що провів поряд з Авророю, коли приходив і плакав без сліз у її плече. А вона тільки усміхалася. Зараз розумію чому. А вона завжди вміла всміхатися…

3 година потому.

- Де …Соши? – питаю я у Джейсона і стараюся не захлинутися кров’ю, що надходить мені у горлянку.

- З нею все добре. І з тобою все буде добре. Макс вийняв кулю і перев’язав рану.

-  Ха-ха! Не сміши… мертвого…- стараюся я сказати спокійно, але голос все одно не слухається. А все одно сміюся, хоч і беззвучно. – Пам’ятаєш, що я сказала тобі одного разу, коли ми бачились  в останній раз.

- Так! – говориш ти, але я бачу що ні.

- Я тобі нагадаю…

- Ні, Роро! Не зараз! Твій стан може погіршитись!

- А куди вже гірше!? – питаю я. – Ти так давно не називав мене Ророю! Чо…му?

Моє горло наповнюється кров’ю. Я випльовую її і продовжую:

- Не пам’ятаю перших слів. Але здається, щось на кшталт: «Ти живеш. Я на смертнім одрі тебе чекаю. Ти прийдеш і у смутку заплачеш, завиєш мені у плече. Може навіть поцілуєш своїми солодкими устами, мене, таку тлінну і сіру. Ти не любиш. Тоді, що це з тобою стається, коли ти приходиш сюди? Так, я знаю. Ти вбиваєш свій біль. Що боляче, любий? Мені це знайомо. І мені тебе не жаль. Топи краще своє горе у іншому місці. Геть від мене!». Пам’ятаєш?

- Я так і не зрозумів досі, що ти мала на увазі.

- Але це ж так … просто… я … я говорила простими словами…

- Напевно я такий тупий.

- Ні, Джес! Просто тебе не тріпало так життя.

- Не згоден!

- Ой, будь ласкавий, не сперечайся зі смертю, життя ти дохле! – майже кричу я і розумію, яку помилку зробила. Кров хлине у мою горлянку з новою силою. Я кашляю. Боляче так, що аж перед очами темно стає...

- Роро! – виводить мене з несвідомості голос Джейсона.

- Я тут, - хриплю я.

- Роро, не говори! Тобі стає гірше. Краще не говори, благаю.

- Дай мені хоч перед смертю наговоритися.

- Авроро, будь ласка! – просить Джес.

Я просто мовчу. Говорити вже боляче, як і дихати. «Господи!» – Думаю я. « Будь ласка! Забери моє життя, закинь мою душу у ад, але не перекладай мої гріхи на плечі моїх дітей і внуків! Будь ласка, Господи!»

- Господи!!! – кричу я вже в голос.

- Роро! Роро, заспокойся, люба! Будь ласка не говори! – напевно кричить Джес. Але я вже практично не чую. Господи. Так багато цих «будь ласка». Люди завжди просять, то у тебе, то у один одного. І я прошу, Боже! І я, навіть я, благаю! Будь ласкавий до моїх дітей!... Я помираю… В очах вже темно. Звуків більше нема. Боляче дихати. Хочу вдихнути, але повітря щезло… Господи ти вирішив мене помучать…  А Соши так і не знає, хто її справжня матір… Господи, як же боляче. Тук-тук-тук… Коли ж ти врешті решт станеш, серце? А повітря. Воно почало з’являтися? Та ні це моя фантазія. Десь світло, таке знайоме світло. Ой, а ззаду хтось мене кличе! Куди піти? Це вже не моя війна. Вона й не була моєю. Така тиша. І дискомфорт у грудях, але вже звично. Напевно коли перестаєш боятися, то стає все одно. Я іду тунелем до світла, бо мені однаково,у який бік…

«Тиша.

Краплі дощу на вікнах.

Очі заплющуєш.

Світло.

Зірки не світять.

Їх погасили хмари.

Сонце вийде?

Повірте ніхто не знає.

Куди біжать люди, не помічаючи інших?

Якщо й спитаєте, не відповім вам.

Десь глибоко у Всесвіті лине пісня.

То мати співає колискову свої дитинці…»