Тепер, по-іншому,    сприймаю  роси тремтіння  на  вітрах

І  погляд,  той палкий,  кохаю,  що  прориває  ніч  у   снах...

 Колись  згасила  його сміхом,  не знаючи чому,   за   мить, -

А  нині,  він в душі  щемить,  та  хай,  - щоб  знала,  як  болить...

Тієї   хвилі,   незабута,  біжить  між   часом,    течія, -

Несе  у   мій   бік  каяття  вже...  незмірна  туга  й   ніч   моя

Не   в   змозі   осягнути   зливи, крилатих щирістю,  признань

І    не   збагне  усі   ті хмари,  що  день насунув,  без   вагань...

Тепер  запізно шкодувати,  -  однак,  збігаються   думки

Жаринку  тих   згорань шукати...   збирають  долі   пелюстки, -

 Химерним  шепотом  зітхають:  якби   цей   розум  був   тоді,    -

Душа  не   знала   б   цього  жалю... не ворожила б на воді...