Схилилась кущиком калина,  - сонцем обпалена   вона

Та степом стомлена, -  вже гине,  у краї чужому, одна...

Тут ні  верби,  ані ліщини, -  накрила сива тирса степ,

Лоскоче жайворові крила, що зводить Небові сонет...

А там,  у лузі, при долині,  - під  щемний  щебіт солов"їв,

Горнувся  явір до калини, торкався вітами,  шумів, -

Вербиця й осока висока вкупі з  калиною  росла

І корінь пив холодну воду, міцнів з живого джерела...

Якби, хто переніс  калину,  на рідну землю,  через Світ, -

О, - як би  в тім родиннім колі,  розквіт,  ожив би   її   цвіт!

...Глузує з неї  буйний  вітер, не вірить тому, що почув, -

Інколи спить на її вітті...  йому  - степ вічним раєм  був...