Насувалася дощем довга сіра хмара, -

Під ліщиновим  кущем,  бідкалася пара, -

Лізли в голову думки, обпікали серце:

Без житла, - до щастя їм, зачинені дверці...

У коханні промінців, що були жадані, -

Вона пестила його, виливала жалі:

- Ой, це ж літо не без меж, його цвіт зів"яне, -

  Ти ж ні мелеш, ні куєш ні про що,  Степане, -

  Ми з тобою, мов два пси, бродимо лісами, -

  Доки  ж  будемо топтать  траву  під кущами!

Чи то жаль дойняв його, а чи так,  що з того, -

Приголубив він її, - з голосу сумного:

- Не "бий"  мене в тім"я  знов, -  душі і так важко,

Запануєм ще,  колись...  зів"єм гніздо, пташко, -

Це  сьогодні  ми  раби  кризи  дня  лихої, -

Завтра,   як захоче Бог,  -  весь світ  перекроїть...