Зима тянулась скучно и уныло.
Весна настала, иль зима затихла-
Особенным ни чем не проявились.

Мой час плывёт себе так тихо-тихо,
Как по ручью плывёт листок сухой.
Жива пока... о том без передыху

Диктует сердце часто и с тоской,
Пронзая болью режущей под стать,
Что жизнь идёт обычной чередой.

Стены четыре ограждают пядь,
Где мир вокруг поуже коридора.
Там за окном, другой мир - не объять,

Я слышу как ведёт он разговоры;
Шумит - гудя, телегами гремит,
Под паровозный грохот песней хора,

Трамвайными звонками дребезжит,
Людские голоса там - обертоном.
Фон - тремоло в мелодии дрожит.

То басом, то как будто баритоном,
Невидимо, навязчиво - надсадно!
Я, вижу тОполя раскидистую крону,

С резьбой ворота городского сада;
Сквозь ветви часто звёздочки отсветы,
С окошко - неба, сквозь узорчатость оклада..

Сейчас я вижу, что весна в расцвете -
О том щебечут соловьи в руладах.
Шумливою листвой играет ветер -

Упрятали они звезду - отраду.
Тогда я знала, что была зима -
Снежинок круговерть привычна взгляду,

Да серебрилась на узорах бахрома -
Таким, по признакам, замечен был сезон.
Так жалко мне... как жалостно, весьма..,

И разве не сродни, весне сей в унисон,
Любовь и молодость мне виделась в другом,
И том, чем красен век - убожества фасон?
Конечно было всё, но только за окном.

==================================
Оригинальный текст:

Так прожила я цілу довгу зиму.
Зима минула, і весна настала,
Для мене все однакова пора.
Мій час пливе собі так тихо-тихо,
Як по ставку пливе листок сухий.
Чудне життя… якби часами сердце
Живим жалем і болем не проймалось,
Не знала б я, чи справді я живу,
Чи тільки мріється мені життя крізь сон.
Стіни чотири тісно оточили
Мене навколо: се ж увесь мій світ.
Там, за вікном, я чую, світ інакший
Шумить-гуде, веде свою розмову.
І туркіт повозів, і людські голоси,
Дзвінки трамваїв, гомін паровозів
Зливаються в одну тремтячу ноту,
Мов тремоло великої оркестри.
І день і ніч гуде ота музика.
Який шумливий світ там за вікном!
Та я його не бачу. Тільки й видко
Мені з вікна шматок різьби на брамі
Та ще тополю із міського саду,
Крізь неї часом зіронька світила.
Ще видко неба стільки, що в вікні.
Тепер я знаю, що весна надворі,
Бо соловейки здалека щебечуть,
Лунає гомін листя молодого,
І крізь тополю вже зорі не видко.
Раніш я знала, що була зима,
Бо миготіли за вікном сніжинки
Та срібні візерунки на шибках.
Оце мені уся пори признака…
І жаль мені, і думаю я з жалю:
Та чи не так, як от тепер весну,
Я бачила кохання, й молодощі,
І все, чим красен людський вік убогий?
Те все було, та тільки за вікном.

25.04.1897
==================================