Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну, 
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну. 
Ця зірка щастя й миру зичить, її любов повік не вмре, 
До себе кличе, кличе, кличе, та все ніяк не забере. 

Коли б мені ракети крила, полинув би в далеку путь. 
Вві сні ще є наснага й сила. Так от – не можу і заснуть. 
А як засну – зоря зникає, сховає очі і мовчить. 
Зірватись в лет! Куди? Не знаю. Лиш серце крається-болить. 

Чого ж бо зіроньки не бачу? На хвильку зглянься і утіш! 
Лиш за тобою гірко плачу! … І раптом вихопиться вірш. 
І що воно такеє диво оті віршовані рядки? 
Плетеш-мережиш речень звиву – стають світлішими думки. 

Поетів слави не бажаю, бо їх хлібина затверда. 
Хто більше зна, той більш страждає. До хліба ж треба ще й вода. 
А друзям щирим почитаю. Послухають, коли й не так. 
Хто головою похитає, а хто подумає: «Дивак!». 

І диваку поспівчувають («Хлєб наш насущний даждь нам днєсь!»), 
Для них памфлета накатаю, чи поздоровлення якесь… 
Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну, 
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну.