Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну,
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну.
Ця зірка щастя й миру зичить, її любов повік не вмре,
До себе кличе, кличе, кличе, та все ніяк не забере.

Коли б мені ракети крила, полинув би в далеку путь.
Вві сні ще є наснага й сила. Так от – не можу і заснуть.
А як засну – зоря зникає, сховає очі і мовчить.
Зірватись в лет! Куди? Не знаю. Лиш серце крається-болить.

Чого ж бо зіроньки не бачу? На хвильку зглянься і утіш!
Лиш за тобою гірко плачу! … І раптом вихопиться вірш.
І що воно такеє диво оті віршовані рядки?
Плетеш-мережиш речень звиву – стають світлішими думки.

Поетів слави не бажаю, бо їх хлібина затверда.
Хто більше зна, той більш страждає. До хліба ж треба ще й вода.
А друзям щирим почитаю. Послухають, коли й не так.
Хто головою похитає, а хто подумає: «Дивак!».

І диваку поспівчувають («Хлєб наш насущний даждь нам днєсь!»),
Для них памфлета накатаю, чи поздоровлення якесь…
Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну,
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну.